Page 35 - Пам'ять про війну священна

останнім моїм твором-роздумом буде епілог.

Роде наш красний

А хіба ні? Хіба не заслуговують на це останнє звання наші діди і прадіди, які
жили для захисту і відбудови нашої Батьківщини? Хіба не ціною свого власного
життя і здоров’я виборювали перемогу у Великій Вітчизняній війні? Пам'ять про
це житиме доти, доки житиме пам'ять роду. Доки цю живу річечку спогадів
живитимуть розповіді старших молодшим із покоління в покоління.

Сьогодні наймолодші роду Скребців –

Тунік Євгеній і Скребець Євгенія

Ми – правнуки Скребця Володимира Івановича і
Скребця Віктора Івановича.

То ж будемо нести живу пам'ять свого роду. Сьогодні ми живемо в непростий час
неоголошеної війни з Росією. Кожного дня гинуть українські солдати — чиїсь
сини, батьки, діди: військові і волонтери, лікарі і санітари, журналісти і кухарі.
Люди різних професій, різних характерів і долі. Але всіх їх об’єднує одне:
любов до Батьківщини. Така вже доля України, що вона, починаючи зі славних
запорожців, які гострими козацькими шаблями завзято боронили рідний край від
нападників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і
незалежність. Така її доля. Але щастя її в тому, що ніколи не переводились на
Україні вірні сини – лицарі, які в найтяжчі часи не спинялись навіть перед тим, щоб
життя віддати за матір-Україну.

Євгенія Скребець,

учениця 7-Б класу Тростянецької СШ №2

Сусіду-агресору

Навіщо убивати Україну? Навіщо убивати Україну?
Невже не можна мирно, Чому земля моя приречена

без образ? страждать?
Ми вас вважали друзями, Ви, вороги, не станете

сусідами, щасливими,
А ви війною ідете на нас! Поки не навчитеся інших

поважать!

35