Page 5 - Спогади зі сльозами на очах
P. 5
Була оголошена тотальна мобілізація, всі отримали повістки з волості :
вимога негайно з’явитись на медичний огляд з речами. Сусід, старенький дід
Альоша, порадив матері юної Зіни, як уникнути відправки до Німеччини, він
сказав, що більш за все німці боялися заразних хвороб, а на болоті росте
водяна кропива, від контакту з якою шкіра береться водянками. Увечері
дівчина пішла на болота, вона повзала по баговинню, по тих водоростях,
рвала їх у жмутки й, перемагаючи нестерпний біль, натирала все тіло, тільки
б допомогло.
На ранок все тіло було вкрите висипами, неймовірно пекло й свербіло.
Мати зі сльозами на очах збирала доньці речі, відправляла її до волості. А
ще наколотила води з сіллю і гарненько протерла всі рани на тілі дівчини..
У кабінеті сиділо чотири лікаря, а викликані роздягнені мали
підходити до кожного з них на огляд. Досі у вухах стоїть крик з нотками
вереску: «Русіш швайне, век!». Наглядачі вишвирнули Зіну Павлівну з
кабінету разом з усіма її пожитками. Дуже налякав їх висип на тілі дівчини.
Та й справді мала вона жахливий вигляд: тіло все було вкрите виразками,
місцями вони кровоточили.
Звернулась дівчина до місцевого фельдшера за допомогою, він
зрозумів причини раптової хвороби і, сумно похитавши головою, сказав:
«Молодець, це був сміливий вчинок, та дуже довго тобі доведеться
лікуватися, ця хвороба буде супроводжувати тебе все життя.»
Під час окупації загарбники виганяли місцевих жителів на роботи:
рити окопи, будувати укриття. Пригадує Зіна Павлівна, що єдиною звісткою
про події на фронті були листівки від підпільників. Одного разу, коли вони
працювали, з радянського літака їм викинули листівки. Скільки років
проминуло, а й досі пам’ятає вона їх текст «Девочки и дамочки, не копайте
ямочки. Приедут наши таночки, зароют ваши ямочки».
Пригадала жінка той день, коли після тяжких та довгих днів окупації
на краснопільську землю нарешті ступили війська радянських визволителів.
У серпні 1943 року в село прийшла радісна звістка, німці почали відступати,
вимога негайно з’явитись на медичний огляд з речами. Сусід, старенький дід
Альоша, порадив матері юної Зіни, як уникнути відправки до Німеччини, він
сказав, що більш за все німці боялися заразних хвороб, а на болоті росте
водяна кропива, від контакту з якою шкіра береться водянками. Увечері
дівчина пішла на болота, вона повзала по баговинню, по тих водоростях,
рвала їх у жмутки й, перемагаючи нестерпний біль, натирала все тіло, тільки
б допомогло.
На ранок все тіло було вкрите висипами, неймовірно пекло й свербіло.
Мати зі сльозами на очах збирала доньці речі, відправляла її до волості. А
ще наколотила води з сіллю і гарненько протерла всі рани на тілі дівчини..
У кабінеті сиділо чотири лікаря, а викликані роздягнені мали
підходити до кожного з них на огляд. Досі у вухах стоїть крик з нотками
вереску: «Русіш швайне, век!». Наглядачі вишвирнули Зіну Павлівну з
кабінету разом з усіма її пожитками. Дуже налякав їх висип на тілі дівчини.
Та й справді мала вона жахливий вигляд: тіло все було вкрите виразками,
місцями вони кровоточили.
Звернулась дівчина до місцевого фельдшера за допомогою, він
зрозумів причини раптової хвороби і, сумно похитавши головою, сказав:
«Молодець, це був сміливий вчинок, та дуже довго тобі доведеться
лікуватися, ця хвороба буде супроводжувати тебе все життя.»
Під час окупації загарбники виганяли місцевих жителів на роботи:
рити окопи, будувати укриття. Пригадує Зіна Павлівна, що єдиною звісткою
про події на фронті були листівки від підпільників. Одного разу, коли вони
працювали, з радянського літака їм викинули листівки. Скільки років
проминуло, а й досі пам’ятає вона їх текст «Девочки и дамочки, не копайте
ямочки. Приедут наши таночки, зароют ваши ямочки».
Пригадала жінка той день, коли після тяжких та довгих днів окупації
на краснопільську землю нарешті ступили війська радянських визволителів.
У серпні 1943 року в село прийшла радісна звістка, німці почали відступати,
