Page 18 - Рокам ніколи пам'яті не стерти

Юлько, коли я дивлюся новини, то тепер порівнюю розповідь бабусі і
те, що говорять про війну на Донбасі. Скільки ж це треба буде часу, щоб
відновити все зруйноване, щоб знову можна було вам не боячись нічого
виходити на вулицю, ходити до школи, радіти звичайним дням без війни.
Бабуся прочитала мені вірш Ліни Костенко «Пастораль ХХ століття». Мені
хотілось плакати. У поезії розповідається, як загинули ні в чому не винні
пастушки, що знайшли «далекий відгомін війни» гранату і з цікавості взяли її
до рук. А скільки таких «подарунків» ховає земля Донбасу?!

Зараз я вже не думаю про те, що коли ще не купили мені велосипед
моєї мрії, то це проблема чи біда. Тепер я розумію, що горе - це коли війна,
гинуть люди, усі будинки розбиті або пограбовані, а жителі не мають змоги
виїхати з такого місця, а вижити важко, тому що не завжди мають змогу
навіть хліба поїсти. Але це їхня земля, там їхній і твій дім. І кожному
хочеться жити там, де народився, на своїй рідній землі.

Починається весна. У нас скоро канікули. Буду допомагати своєму
діду, Григорію Петровичу, обкопувати дерева в саду, садити город. Я знаю,
що і у вас розпочинають у селах скопувати землю, сподіваються посадити
городину. Дуже хочеться вірити, що все зміниться на краще і ти знову
приїдеш до родичів. Але тепер уже тільки для того, щоб відвідати їх і нас,
твоїх «однокласників на місяць».

Вітання передає тобі ввесь наш 6 клас. Бажаємо тобі миру, якнайбільше
сонячних днів, високого синього неба, у якому будуть літати голуби . Хай
квітнуть сади і достигають вишні.

Пиши нам. Із задоволенням відповімо на твій лист. До побачення.
До зустрічі.