Лауреати Шевченківської премії – наші земляки

Народився 17 жовтня 1930 року в селі Орлівка Ямпільского району Сумської області. Народний художник України.

У 1947 році закінчив Орлівську 7-річну школу.Навчався в Кролевецькому технікумі художніх промислів. У 1951-1962 роках працював майстром килимового цеху промартілі імені Лесі Українки в Полтаві та начальником промартілі в Решетилівці на Полтавщині. З 1962 року її директор. 1975 року отримав звання «Заслужений художник України».

У 1962 році став членом Національної спілки художників України. Закінчив Московський технологічний інститут.

1980 року відбулася перша персональна виставка гобеленів у виставковій залі Спілки художників України у Києві.

Державна премія України імені Тараса Шевченка у 1986 році була присуджена за високохудожнє використання народних традицій у творах декоративно-прикладного мистецтва.

Для інтер’єру Сумської обласної наукової бібліотеки (СОУНБ) майстри Решетилівської фабрики художніх виробів під керівництвом Леоніда Самійловича Товстухи у 1988 році виготовили величний барвистий вовняний гобелен «Древо знань». Його розмір шість на одинадцять метрів, від підлоги до стелі заповнює стіну холу. На полотні ніжних блакитних тонів в українському стилі зображено дерево знань з коренями історії, книги, птахи – символи мудрості тощо.

1992 року отримав звання «Народний художник України». Учасник численних персональних виставок в Україні та кордоном.

Помер 7 березня 2010 року в рідному селі.

Український актор театру і кіно, народний артист України. Олексій Богданович народився 23 березня 1963 року в селі Береза Глухівського району на Сумщині. Найменший у великій родині (він має двох братів і сестер).

Батько був економістом, мати працювала вихователькою в дитсадку. Батьки хотіли, аби син вступив до медичного інституту. Проте він обрав Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, навчався на курсі у Леоніда Олійника. По закінченню у 1984 році інституту почав плідну працю у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, а згодом і в кіно. Знявся у 17 кінофільмах, зіграв більше 30 ролей у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. За роль Чічікова став найкращим театральним актором року (2000).

Олексій Володимирович – володар двох премій «Київська пектораль» та премії Людина року-2004.

У 1996 році став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка за виконання ролі графа Адама Торського у фільмі «Злочин з багатьма невідомими» (реж.О.І. Бійма).

Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016). У 2018 році нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.

Республіканську премію імені Т.Г.Шевченка засновано 20 травня 1961 року Постановою Ради Міністрів УРСР. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії.

Від 23 квітня 1969 року Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка».

27 вересня 1999 року згідно з указом Президента України № 1228/99 з метою піднесення ролі і престижу Державної премії України імені Тараса Шевченка як найвищої в Україні в галузі культури, літератури і мистецтва їй було присвоєно нову назву – «Національна премія України імені Тараса Шевченка». Було встановлено, що статус лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка прирівнюється до статусу лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

З 16 березня 2000 року відповідно до прийнятого Закону України «Про державні нагороди України» Національна премія України імені Тараса Шевченка була віднесена до державних нагород України.

Указом Президента України від 4 жовтня 2010 року №932/2010 визначено, що Національна премія є найпрестижнішою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури.

Народився 24 вересня 1928 року в селі В’язове Конотопського району Сумської області. Народний художник України, живописець, графік, дійсний член Національної академії мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

У 1956 році закінчив Київський художній інститут. Протягом 1958-1973 років працював в галузі станкового та монументально-декоративного живопису, книжкової графіки. Йому була властива широта мистецького кругозору, багатоплановість осмислення та образного втілення теми. Майстерне володіння технічними засобами, досконале знання їхніх технологічних особливостей визначають основу формальних рішень творів. Він був одним із перших серед тих, хто втілював у художніх творах образи довгий час замовчуваних українських діячів науки і культури: Максима Березовського, Петра Могили, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди та інших.

На педагогічній роботі у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури працював з 1973 року, з 1989 – професор на кафедрі живопису і композиції; у 1993 році очолив новоутворену навчально-творчу майстерню живопису та храмової культури.

За ілюстрації до казки «Котигорошко» з «Українських народних казок» Микола Стороженко в 1988 році удостоєний Шевченківської премії. Нагороджений: орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2008), лауреат конкурсу «Мистецтво України» з врученням диплому ім. Івана Франка (2009), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2004), Срібною медаллю Міжнародного конкурсу болгарських видань за кордоном (Софія, 1979), Золотою медаллю НАМ України (2000), орденом Св. Михаїла (2004), орденом «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2013).

Відзначений почесними дипломами Американського та Кембриджського біографічних інститутів. Почесний громадянин міст Вінніпега і Брандона (Канада), почесний професор Академії мистецтв Узбекистану (2011).

Помер 15 квітня 2015 року в Києві.

Ада Роговцева (Роговець) народилася 16 липня 1937 року в Глухові Сумської області. Українська акторка театру та кіно.

Навчалась в школі № 10 у Полтаві, з 1954 по 1959 рік – у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого.

З 1958 року – артистка Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років.

Народна артистка УРСР (1967), народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007).

Державна премія України імені Тараса Шевченка була присуджена за виконання ролей Раневскої, Лесі Українки, Надії Гавриленкової у виставах «Вишневий сад» А.П.Чехова, «Надіяться» Ю. Щербака, «Хазяйка» М. Гараєвої.

Після звільнення з Київського національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки гастролює з концертними програмами і камерними театрами та грає в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі у виставах «Рожевий міст» і «Вася повинен зателефонувати».

Професор Національного університету культури, викладає в Київському театральному інституті ім. І.К.Карпенка-Карого. Є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з грудня 2016 року.

Журналістка-публіцист, громадський діяч, дослідниця голодомору.

Народилася 5 травня 1936 року в селі Бочечки Конотопського району Сумської області в сім'ї вчителів. З 1943 року навчалась в школі у Хорезмській області Узбецької РСР (туди під час радянсько-німецької війни була евакуйована з матір'ю, батько служив в армії). Від 1944 року проживала в Чернігові. У 1953–1958 роках – студентка Київського університету. У 1958–1961 роках – редактор, від грудня 1961 року – кореспондент у Комітеті з радіомовлення і телебачення при РМ УРСР. З 1970 по 23 січня 1993 року працювала в журналі «Ранок», тижневику «Україна», заступником редактора журналу «Людина і світ».

Разом із чоловіком створювала «Асоціацію дослідників голодомору 1932–1933 років в Україні», в 1992 році, після трагічної загибелі чоловіка, на установчому з'їзді була обрана головою асоціації.

Автор-упорядник видання «33-й: голод: Народна Книга-Меморіал» (Київ, 1991) – першої пам'ятки людям, замучених голодомором 1932-1933 років в УРСР, комплексного узагальнюючого документального джерела з проблеми голоду-геноциду, яке об'єднало свідчення очевидців, історичні документи, наукові коментарі, публіцистику, документальне фото, живопис.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993, посмертно) за подвижницьку працю з підготовки Книги пам'яті.

Померла 25 січня 1993 року в Києві. Похована на Байковому кладовищі.

Український живописець, монументаліст, графік, педагог, громадський діяч. Народився 8 лютого 1925 року в місті Білопілля Сумської області. Походить з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля в XVII столітті. Нині в м. Білопілля збереглася кам'яна церква святих Петра та Павла, що зводилася також і їхнім коштом. Мати Марія Андріївна (з Коломійцевих) походила також з білопільської родини. До 1917 року рід Зарецьких мав статки та торгові справи не лише в Білопіллі, а й багатьох містах Російської імперії. Це стало однієї з причин, що під час подій 1918-1919 років вони підтримали Білу армію Денікіна. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли у робітничих селищах Горлівки та Сталіно (нині Донецьк), де його батько Іван Антонович працював бухгалтером на створюваному хімічному виробництві.

У 1943-1945 роках служив у запасному полку. Після демобілізації деякий час жив з батьками у селищі Обідімо під Тулою. Приватно навчався там у живописця Л.М. Орєхова. 1946 року вступив до художньої школи при Київському державному художньому інституті, де вчився у Геннадія Титова.

У 1947-1953 роках – студент Київського художнього інституту. 1953-1957 роки – викладач Київського художнього інституту. Належав разом із дружиною до відомих діячів руху шістдесятників. Після згортання ліберального курсу та посилення тиску влади заступив у 1963 року Леся Танюка на посаді голови Клубу творчої молоді «Сучасник». Як учасник війни, член компартії, член Спілки художників він видавався начальству компромісною постаттю. Курс Клубу не зазнав змін і невдовзі був розпущений.

Державна премія України імені Тараса Шевченка (1994, посмертно) – за картини останніх років: «Солдатка», «Літо», «Дерево (Витоки мистецтва)», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти».

Помер після тяжкої тривалої хвороби 23 серпня 1990 року. Похований на міському кладовищі.

Народився 4 жовтня 1920 року у селі Могриця Сумського району Сумської області.

Закінчив Сумську середню школу № 20. Навчався на архітектурному факультеті у Харківському інженерно-будівельному інституті.

З 1940 року – у Червоній армії: навчався у вищому політичному училищі НКВС (місто Ново-Петергоф Ленінградської області). Закінчив Пензенське артилерійське училище, по його закінченні – командир взводу курсантів. Навчався в Московській артилерійській академії. Закінчив Сумський педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка.

З 1947 року по 1988 на партійній і громадській роботі.Лауреат Шевченківської премії разом з архітекторами С.П. Сліпцем, А.Ю. Чорнодідом, І.Л. Петровою – за проект Сумського театру драми і музичної комедії ім. М.С.Щепкіна.

Після виходу на пенсію, з 1988 року – заступник голови Сумської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Член Спілки архітекторів.

Помер 23 травня 2007 року. Похований на Центральному міському кладовищі.

Народився 8 травня 1921 року в місті Суми. Український майстер фотографічних справ. Заслужений працівник культури України.

З 1948 року працював спеціальним фотокореспондентом журналу «Огонек» по Україні.

Лауреат Шевченківської премії 1986 року за фотоальбом «Києве мій».

Серед його творчого доробку більш як 30 фотоальбомів, з них:

Помер 15 серпня 1996 року. Похований у м. Києві.

Український оперний співак (баритон). Народився 22 січня 1933 року в селищі Терни Недригайлівського району Сумської області.

У 1956 році закінчив Київський політехнічний інститут, в 1963 – Київську консерваторію.

У 1963-1968 рр. соліст оперної студії при Київській консерваторії, а з 1968-го – соліст Державного академічного театру опери і балету ім. Т.Шевченка.

У 1991-1999 рр. обіймав посаду генерального директора і художнього керівника Національної опери України, з 1985-го – професор Національної музичної академії.

Народний артист України (1973), народний артист СРСР (1976), лауреат Національної премії ім. Шевченка (1979) та Державної премії Грузинської РСР ім. Паліашвілі (1973).

За театрально-концертну діяльність 1977–1978 рр. Анатолію Мокренку присуджена Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка.

Мокренко Анатолій Юрійович – один із фундаторів і активний член Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

Справжнє прізвище Давидов. Народився 5 серпня 1899 в місті Ромни (тоді Полтавщина) Сумської області в родині залізничника.

Український письменник, літературний перекладач, науковець, критик, публіцист, дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Закінчивши 1917 року Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти і йому довелося опановувати науку самотужки «в бібліотеках та з великої книги життя». У 1920-1921 роках ще зовсім юному Борису Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. Друкуватися почав з 1923 року. Автор понад двох десятків книг.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Після повернення до Києва у 1957 році, окрилений суспільно-політичною відлигою, Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман «За ширмою», що публікується спочатку в журналі «Дніпро» (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір.

До самої смерті Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його книга художньої прози – «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», за яку йому посмертно в 1992 році присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка.

Помер 9 травня 1984 року в Києві.

Український мистецький діяч, генеральний директор Донецького академічного державного театру опери і балету імені Солов'яненка. Заслужений діяч мистецтв України (2006).

Народився 3 грудня 1958 року у селі Гудими Роменського району на Сумщині. Закінчив Донецьку державну академію управління. Близько 20 років керував Донецьким академічним державним театром опери і балету імені Анатолія Солов'яненка.

У грудні 2012 року Донецьким театром опери та балету вперше в Україні було презентовано постановку опери Ріхарда Вагнера «Летючий голландець». Ця вистава вважається однією з найскладніших у світі, однак колектив «Донбас Опери» гідно впорався із поставленим завданням, спричинивши фурор серед глядачів і театральних критиків. Вартість вистави склала близько 3,5 млн $. Окрім Донецька аншлаги було зібрано у Києві, Львові, Одесі. Наприкінці 2013 року виставу було висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Незважаючи на бойові дії та окупацію Донецька російсько-терористичними військами, 4 жовтня 2014 року Василю Рябенькому все ж вдалося відкрити новий сезон «Донбас Опери», причому протягом перших днів вистави для населення відбувалися абсолютно безкоштовно. Однак моральне перенапруження сильно вдарило по здоров'ю директора театру і в ніч з 7 на 8 жовтня серце Василя Івановича зупинилося.

6 листопада 2014 року указом Президента України Василю Рябенькому було посмертно присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за постановку опери «Летючий голландець».

Український літературний критик, літературознавець. Доктор філологічних наук. Професор.

Народився 31 березня 1914 року в селі Русанівка Липоводолинського району Сумської області. 1939 року закінчив Київський університет.

У роки німецько-радянської війни був військовим кореспондентом.

У 1943-1946 роках працював відповідальним редактором газети «Література і мистецтво», у 1950–1952 роках – головним редактором журналу «Вітчизна».

Від 1949 року працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР.

У 1968 році отримав Шевченківську премію за книгу літературно-критичних нарисів «Не ілюстрація – відкриття!».

Помер 22 листопада 1996 року. Похований на Байковому кладовищі.

Народився 24 квітня 1920 в селянській багатодітній сім'ї Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича Білоусів (був десятою дитиною) в селі Курмани Недригайлівського району Сумської області.

Український поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик, громадський діяч.Після закінчення школи поїхав до Харкова, де вчився на робітничому факультеті та працював на електрозаводі. 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. Друкуватися почав з 1935 року.

З початком німецько-радянської війни 1941 року добровольцем пішов у червону армію. Після тяжкого поранення лікувався у шпиталі міста Красноярська. Потім у Москві був співробітником редакції радіомовлення для партизанів і населення окупованих території України. Писав гуморески для радіожурналу «Сатиричний залп», друкувався в журналі «Перець», писав вірші для партизанських листівок.

1945 року закінчив філологічний факультет Київського університету, 1948 року – аспірантуру на кафедрі української літератури. Член Спілки письменників України з 1948 року. У 1947-1951 роках працював заступником відповідального редактора журналу «Дніпро». У 1968-1976 роках – відповідальний секретар комісії Спілки письменників України.

Член-кореспондент Академії педагогічних наук України з березня 1994 року, почесний академік АПНУ з 2000 року, голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України з 1976 року.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка за книжку «Диво калинове» (1990). Автор збірок гумору та сатири, книжок для дітей, статей, літературних розвідок про творчість українських письменників.

Помер 13 жовтня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Український театральний режисер, актор театру, сценарист, музичний редактор, музикант. Заслужений артист України (1994). Народний артист України (2005). Засновник, художній керівник, режисер і єдиний актор унікального у своєму роді Театру одного актора «Крик».

Михайло Мельник народився 18 травня 1957 року в селі Беєве-Комуна, нині Мельникове Липоводолинського району Сумської області. Після строкової служби в Радянській армії Мельник приїхав до Києва, де працював на авіазаводі токарем. У1982 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. За розподілом молодого артиста було направлено до Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії. Згодом переїхав до Дніпропетровська.

На малій сцені Дніпропетровського театру імені Т.Г. Шевченка, у якому Михайло Мельник працював до 1989 року, він поставив «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, «Пропащі» за мотивами творів Остапа Вишні. У 1987 році на основі театральної студії монтажного технікуму Мельник створив театр-студію «Крик». З спектаклями «Гайдамаки» і «Пропащі» «Крик» виступав не тільки в Україні, а й в інших країнах колишнього СРСР.

Академічний український театр одного актора «Крик» – це єдиний випадок, коли в театрі режисер є і актором, і сценаристом, і музичним редактором, і художником та костюмером одночасно. Вистави театру набули широкої популярності, хоча театр не можна назвати рухомим – попри свою компактність, на гастролі «Крик» виїжджає рідко.

1991році, за постановку вистави «Кара» за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба», Михайло Мельник отримав Другу премію «Театрального Придніпров'я-91». 1994-го року Михайло Васильович – Лауреат І премії театрального фестивалю-конкурсу на вищу театральну нагороду Придніпров'я «Січеславна-1994» за оригінальну інтерпретацію роману Володимира Набокова «Лоліта».

У тому ж році він удостоєний звання Заслуженого артиста України. У 1996 році Михайло Васильович став першим лауреатом Премії імені Леся Курбаса, а також лауреатом і володарем Гран-прі театрального конкурсу «Січеславна-1996».

В 2004 році за виставу «Гріх» за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського «Intermezzo» і «Що записано в книгу життя» Михайло Васильович отримав премію Вищої регіональної театральної нагороди «Січеславна» за найкращу режисуру, а у 2007-му за постановку п’єси «Гріх» В.Винниченка Мельник удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка «за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва».

У 2005 році Михайло Мельник отримав нагороду «Срібний Витязь» на 3-му Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Витязь». У тому ж році Указом Президента України він удостоєний звання народного артиста України.

Не зважаючи на власні заслуги, популярність і театральний універсалізм, Михайло Мельник продовжує навчатися й зараз. У п'ятдесят один рік актор і режисер взявся опановувати мистецтво гри на саксофоні. Почути, як грає Мельник, можна на ліричному спектаклі-контакті «Сонце в очах твоїх…».

Яскравою сторінкою творчої діяльності Михайла Васильовича Мельника став аудіодиск «Пророк» за творами Тараса Шевченка, у якому актор пропонує власну інтерпретацію найвідоміших поезій Кобзаря.

Український поет. Народився 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині.

Виховувався в Охтирському дитячому містечку-інтернаті. Платон Воронько згадував: «Хлопчиком батьки віддали мене на виховання в Охтирське дитмістечко. Педагог, агроном і поет Матвій Лукич Довгополюк прагнув відкрити в кожної дитини талант, прищепив любов до поезії Павла Тичини, яка стала для мене тим живим середовищем, у якому формується душа людини».

Навчався в Харківському автодорожньому інституті, після закінчення якого з 1932 працював автомеханіком, секретарем комсомольської організації «Вахшбуду», завідувачем гаражу Ленінабадського бавовнозаводу в Таджикистані.

1935 року був призваний на строкову службу до лав червоної армії. Після демобілізації деякий час працював вчителем української мови в селі Хухра на Охтирщині. У 1937 році вступив до Літературного інституту імені Горького.

1939-го добровольцем пішов на фінський фронт, де воював разом з своїми товаришами по інституту – Сергієм Наровчатовим, Миколою Отрадою, Ароном Копштейном та ін. Брав участь у німецько-радянській війні з перших днів. 1943 року закінчив курси підривників і був направлений за лінію фронту в партизанське з'єднання Сидора Ковпака.

Після війни Платон Воронько займається літературною творчістю. З 1945 року працював завідувачем відділу журналу «Дніпро». Він автор понад тридцяти збірок віршів і поем та великої кількості книжок для дітей. У 1969–1971 рр. – заступник голови Київської організації Спілки письменників України. Водночас він був відомим громадським діячем – обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.

Збірка поезій «Повінь» 1972 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, а збірки для дітей «Читаночка» (1969), «Казка про Чугайстра» (1971), «Сніжна зіронька горить» (1973), «Облітав журавель» (1974), «Всім по сім» (1975) – премії імені Лесі Українки (1976).

Помер поет 10 серпня 1988 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Народився 2 жовтня 1906 року в місті Охтирці на Сумщині в родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі, вірші почав писати ще у 2 класі.

З 1920 року навчався у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну

1924 року вступив до Охтирської філії організації «Плуг». У 1925 році під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети». Наступного року вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин».

У 1929 році з’явилася збірка поезій «До меж заказаних», через рік – історичний роман у віршах «Скелька».

16 квітня 1932 року заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність, рік тримали під слідством, потім засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід. У 1937 тікає на Україну. 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі 2 роки і 7 місяців. Про це написав у романі «Сад Гетсиманський».

1940 року з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН. Згідно зі ставленням німців до української національної інтелігенції в 1942 році мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

1944 року І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини, залишивши дружину з дітьми вдома. Публікуються романи «Люба», «Тигролови». У 1945 році засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). У 1946 році кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана.

1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. 1963 року філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії з літератури Іванові Багряному, але раптова смерть письменника перешкодила офіційному висуненню його на цю нагороду. У Багряного могли бути серйозні шанси на отримання Нобелівської нагороди, адже він написав два визначні романи про ГУЛАГ, «Сад Гетсиманський» та «Тигролови», ще за двадцять років до написання Солженіциним «Архіпелагу ГУЛАГ».

1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм.

Український художник декоративного та монументального мистецтва, заслужений діяч мистецтв України.

Дійсний член Академії архітектури України. Народився 8 липня 1921 року у селі Бугруватому Охтирського району Сумської області. У 1954 році закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працював у жанрі декоративного (художнє ткацтво) та монументально-декоративного мистецтва.

Основні твори: геральдичні панно на склепінні центрального залу залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський(1955), тематичний килим «Україна в сім'ї братніх республік» (1957); панно «Дружба народів» в аванзалі Головного павільйону Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР; мозаїки в інтер'єрах ресторану «Метро» у Києві (1960, не збереглися), оформлення станції метро «Шулявська», (1963), Київського річкового вокзалу (1961) та Бориспільського аеропорту (1965), гобелен «Пісня про вуса» для Палацу одруження в м. Олександрії (1969) та мозаїчні панно на житлових будинках на проспекті Перемоги у Києві (1960-70-ті), мозаїчні панно на житлових та адміністративних будівлях у Прип'яті та на Чорнобильській АЕС (1970-80-ті) та інші. Брав участь у численних виставках.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка 1998 року (посмертно) за гобелен-триптих «Витоки слов'янської писемності» в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.

Помер 27 травня 1996 року в Києві.